Оля Кашуба РОЗПОВІДЬ П’ЯТА. КОЛОДЕНЦІ. Маловідомі сторінки історії. Отець ЧСВВ Пахомій Борис та родина Борисів.
27 листопада минули п’ятдесяті роковини з дня відходу у вічність нашого видатного земляка-односельчанина ієромонаха ЧСВВ Пахомія Бориса.
В Колоденцях ще є багато людей котрих охрестив отець Пахомій, є також ті, кому він вділив Таїнство Першої Сповіді і святого Причастя, хто бував на його підпільних Богослужіннях… І, гадаю, що доторкнутися до величі цієї Людини у своїх особистих спогадах – це велике щастя…
І ще, на жаль, підозрюю – що більшість наших односельчан навіть не мають уявлення про те ким і яким насправді був отець – його вроджена скромність, а також часи підпілля в якому він був вимушений провадити свою діяльність не сприяли публічності його великих справ…
СІМ’Я, НАВЧАННЯ, ПЕРШІ КРОКИ В МОНАШЕСТВІ ТА СВЯЩЕНСТВІ.
Отець Пахомій народився в Колоденцях 14 лютого 1903 року… Тобто цього року ми ще мали одну поважну дату - 120 - річчя з дня його народження…
Народився отець в сім’ї Івана Бориса і Марії з роду Литвин. Охрестили його ім’ям – Петро. Окрім отця в сім’ї було ще троє дітей – Антін, Катерина та Анастасія.
Родина Борисів у той час мешкала територіально в місці, де зараз проживає сім’я Мигаля Тараса (правнука Антіна Бориса, внука Андрушківа Володимира або Джурика, як знали його в селі).
В родинному гнізді залишився мешкати брат о.Пахомія Бориса – Антін (1888р.н) із дружиною Серафиною (1895р.н). Сестра – Настя замешкала з сім’єю неподалік і саме в її помешканні завжди перебував отець Пахомій, коли був у Колоденцях. В цій хатинці ще досі є його маленька скромна кімната - келія, площею не більше семи метрів квадратних, в якій – імпровізованиий вівтар з фігурою Матері Божої, невеликий столик, п’єц і, як згадує пані Надя, найближча родичка отця, за часів о. Пахомія завжди було дуже-дуже багато книг… І скромності цієї кімнати завжди дивувалися навіть слідчі, що приходили сюди з обшуками.
Мабуть, батьки бачили хист до науки майбутнього отця, бо після школи в Колоденцях його, тоді дев’ятирічного, віддають на навчання до гімназії в Кам’янці-Струмиловій, де він навчався до 1914 року.
В гімназії отець теж відзначився неабиякими успіхами, його любили викладачі і настійно радили батькам допомогти синові продовжити навчання. Батьки бувши простими хліборобами, статків великих не мали, але були свідомими – продали поле щоб забезпечити подальше навчання для сина Петра і у 1916 році він продовжує навчання у Жовкві, де навчався до 1920 року.
Гадаю, що саме особлива атмосфера Жовкви та активна роль в житті міста отців-монахів василіан, справили на юного Петра особливе враження і спричинилися до усвідомлення майбутнім отцем свого покликання, бо вже відразу по закінченні навчання – 9 жовтня того ж 1920 року він вступає на новіціят до Василіянського чину в Крехівський монастир.
На облечинах отримав монаше ім’я Пахомій, а 28 травня 1922року склав перші обіти.
Очевидно, що не лише у монашому житті брат Пахомій бачив своє майбутнє, бо починає подальші студії :
-гуманістика, 1922-1924, в Крехові і Лаврові;
-філософія, 1924-1926, в Кристинополі;
29 вересня 1925 року брат Пахомій складає довічну чернечу професію – три довічні обіти: послуху, чистоти і убожества. Тобто цілковито і назавжди посвячує себе Богові.
На жаль, через хворобу брат Пахомій змушений був зробити у студіях однорічну перерву. В той час перебував у Підгорецькому монастирі.
Далі продовження навчання:
-богослов’я, 1927-1928, Львів; 1928-1930, Кристинопіль.
Саме тут, у Кристинополі, Преосвященний Йосафат Коциловський висвятив його на священника 1 грудня 1929 р. (1)
(Йосафат Коциловський - український релігійний діяч, доктор філософії та теології, професор, єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ, василіянин, 24 квітня 2001р у присутності Папи Івана Павла II у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001р у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла II)
Одразу після завершення свого навчання отець Пахомій починає навчати інших – бо згадується, що вже у 1930-31 навчальних роках був професором грецької і німецької (!) мов та польської літератури для василіянських студентів у Лаврові. (1)
З 17 серпня 1931 року до 22 вересня 1934 року отець Пахомій був ігуменом монастиря в Краснопущі(Бережанський р-н, Тернопільщина), після чого переведений до Жовківського монастиря.
РЕДАКТОРСЬКА ТА ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ.
У квітні 1935 року отець Пахомій стає головним редактором василіанського часопису «Місіонар» (часопис був заснований у 1897 році з ініціативи Андрея Шептицького – тоді ще настоятеля монастиря св.Онуфрія у Львові). Окрім «Місіонаря» ще виходив додаток «Місіонарчик», також в Жовкві у ті часи видавалися «Записки Чина Святого Василія Великого», ще раз в рік видавали великий «Калєндар» і малий «Калєндарчик», друкувалася також інша релігійна література.
На посаді редактора отець Пахомій «бачив своїм завданням духовне виховання читачів «Місіонаря» та членів Апостольства Молитви. Тому часопис подавав науки про духовні практики, пояснював засади досконалого християнського життя, звертав особливу увагу на Службу Божу та її символіку. Великого значення надавали й художньому оформленню журналу. На його сторінках з’явилося більше різноманітних ілюстрацій на релігійну тематику. Популярність «Місіонаря» з кожним числом зростала, й уже 1939 р. його наклад становив 50 тис. примірників.» (2)
З приходом радянських військ отець ще якийсь час залишався в Жовкві, надавав духовну обслугу в монастирській парафії та прилучених церквах.
Це були важкі роки для нашого народу і особливо для греко-католицької церкви, яка вже і тоді зазнала гонінь та переслідувань…
«Пропагандистський наступ супроти Греко - Католицької Церкви розпочав журнал «Комуніст», який 9 жовтня 1939 р. звинуватив її структури у співпраці з «польською буржуазією» та в антирадянській агітації. Водночас було закрито 20 греко-католицьких видань і розпочато вилучення релігійної літератури з бібліотек і книгарень. Заборонено семінарію і монастирські новіціати. 22 жовтня 1939 р. обрані на псевдодемократичних виборах Народні збори України проголосували за декрет про націоналізацію всіх греко-католицьких будов, включно з церквами і монастирями. Функціонування греко-католицьких організацій було заборонено, а священників проголошено «суспільно непридатними» й обкладено високими податками – до 15 тисяч рублів щорічно. Митрополит Андрей особисто зустрічався з Микитою Хрущовим з приводу цих обтяжень й домігся невеликого їх послаблення.
Митрополит Андрей Шептицький 9 жовтня 1939 р. видав пастирський лист, у якому підкреслив трудність нової ситуації для Церкви й потребу виховання дітей та молоді в дусі греко-католицької віри. Через кілька місяців він звернувся до священників, щоб вони не виступали відкрито на боці жодної з політичних сил, аби уникнути подальших репресій. Шептицький дозволив також відправляти Служби Божі в приватних будинках і пом’якшив обмеження для ченців щодо перебування поза монастирем. Проте насправді темп атеїзації суспільства не відповідав сподіванням сталінської влади, що й схилило її до підвищення видатків на антирелігійну кампанію, яку провадили через пресу, комсомол і Спілку войовничих безвірників. Збільшено й тиск на школи з вимогою ввести до програми атеїстичні предмети, а також проголошено традиційні релігійні свята робочими днями.
Паралельно з атеїстичною кампанією почалося посилення впливу в Галичині Російської Православної Церкви. (…) 28 жовтня 1940 р., незважаючи на опозицію навіть православних ієрархів, що застерігали перед труднощами акції релігійного навертання, московський патріархат виразно задекларував бажання ліквідувати греко-католицизм.
Експансія Російської Православної Церкви та атеїзація краю була перервана подіями Другої світової війни 22 червня 1941 р.» (1)
В той тривожний час, 1939 року, отець залишає редакційну роботу у Жовкві і переїжджає до Вороблика Королівського на Лемківщині, а потім в Холм (тепер Польща) - в той час ця територія Засяння перебували в зоні німецької окупації.
В Холмі отці василіяни Павло Теодорович та Пахомій Борис заснували нову греко-католицьку парафію. (3). Крім того отець Пахомій винайняв колишню єврейську друкарню і започаткував там видавництво невеличкої газети українською мовою - «Холмські вісті». В цьому йому допомагали два брати - василіани і отець Дам’ян Богун. Газету видавали підпільно, отець Пахомій свої роботи підписував псевдонімом «Луговий» (4). «Крім газети вони також видавали іншу духовну та українську класичну літературу, наприклад Шевченків «Кавказ» (5).
Мені пощастило мати вдома декілька примірників «Місіонаря» часів редакторства отця Пахомія Бориса, також знайшла один примірник газети «Холмські вісті» - це, без перебільшення - зразки не тільки релігійної літератури, ці всі тексти пронизані любов’ю до України, мови, народу, повчальні, просвітницькі. У фотографіях подаю декілька сторінок – прочитайте, точно не пожалкуєте.
АРЕШТ, ЗАСЛАННЯ, ТРАГЕДІЯ У БОРИСІВ.
У 40-х роках отець Пахомій знову повертається на Львівщину, тут за продовження своєї душпастирської діяльності потрапив до в’язниці і був засуджений до 25-ти років концтаборів в Комі АРСР.
В ті роки (точна дата невідома) і в родинному домі отця стається велика трагедія пов’язана із підпільною боротьбою нашого народу із радянською владою. Очевидно, що родина Борисів якимось чином була пов’язана із підпіллям, бо саме до них одного вечора прийшли на сховок четверо партизанів – Медвідь (Вихопні), Могиляк (Жовтанці), і двоє на псевдо Чорний і Мацько (можливо, з Колоденець). Цього разу вони прийшли не просто для ночівлі - в стодолі Борисів між повстанцями відбулася неприємна розмова – хлопці одержали інформацію, що один з них - Медвідь є «сексотом». Після суперечки та сварки хлопці пошкодували зрадника і відпустили… Але він не оцінив поблажливого до себе ставлення – відразу ж доніс на повстанців і привів до місця сховку загін енкаведистів… Пригадують, що ті найперше послали у стодолу Антіна, але він навіть бачивши там хлопців, сказав, що нікого немає… Почалася перестрілка, сили були нерівні, але на вимогу енкаведистів вийти і здатись в полон хлопці відмовились … В результаті перестрілки загорілася стодола, а від неї загорілася і хата Борисів, з неї встигли винести тільки дві ікони … а хлопці у стодолі згоріли заживо … Двох з них – Чорного і Мацька, вже мертвими енкаведисти забрали у Куликів, що був тоді районним центром до якого належали Колоденці. Третій – Могиляк залишився і догорів у стодолі… Серед людей ще досі живе щемлива історія про те, як наступного дня на згарище прийшла його мама і забрала останки молодого хлопця…
Після того над родиною Борисів ще окрім того, що вони втратили все, що було нажите роками праці, нависла загроза виселення у Сибір – разом з працівниками слідчих органів прийшов і зрадник Медвідь – свідчив, що в Борисів їх годували і всі в сім’ї знали про сховок у стодолі… Молодші діти переховувались, Серафина з Антоном взивали до залишків совісті і почуттів – на війні в той час загинув їхній ще зовсім юний син Павло – чи не забагато жертви для однієї родини? Виселення вдалося уникнути. Люди, вражені трагедією, що сталася з молодими хлопцями, склали про це пісню - не надто досконало стилістично, але сам факт її наявності свідчить про глибокі переживання події … Текст приводжу дослівно, вирішила його додати, бо надто вже перегукуються ці слова із нашим сьогоденням…
На сухім й на тихім перелозі,
Будем сіять барвистії цвіти,
Будем сіять на білім морозі,
Будем сіять на них гіркі сльози.
Плаче народ на них споконвіку
На проклятих катів – москалів,
Що полягло трьох наших героїв
Недалеко в Колоденці, в селі.
І так загинули наші герої
В тім завзятім, гарячім бою
Наш друг Чорний і друг Герой Мацько
Вони загинули за Вкраїну в війну.
І так загинули наші герої
Могиляк, то завзятий козак
Він боровся за вільну Україну
І живим він не здався ніяк.
ОТЕЦЬ ПАХОМІЙ – ПРОТОІГУМЕН ВАСИЛІЯН, ЗАСНУВАННЯ ПІДПІЛЬНОЇ СЕМІНАРІЇ.
Отець Пахомій повернувся із заслання на помешкання у рідне село 1954 року – відбувши 10 років заслання замість 25. Зменшення терміну ув’язнення було, мабуть, пов’язане із смертю Сталіна у 1953році. І повернувся отець із хворобою легень та цукровим діабетом.
Після повернення з Сибіру протоігумена василіян о. Віталія Градюка, о. Пахомій опікувався ним на старості літ, виконував обов'язки секретаря, а від 1961 року перебрав його протоігуменський уряд, тобто став протоігуменом Чину Святого Василія Великого – а простіше кажучи – духовним провідником усього василіанського чину.
«… за виразом кир Йосифа Сліпого уряд Настоятеля сприймався у час переслідування не як привілей, але як хрест, тому й важко було у час радянської окупації знайти настоятеля. Отець Віталій Градюк, ЧСВВ який очолював Провінцію Найсвятішого Спасителя від 1935 р., цей уряд виконував і у час арешту, і заслання, і після звільнення аж до смерті у 1961 р. А наступники яким о.Віталій пропонував уряд, відмовлялися його прийняти і аж третій з кандидатів о.Борис Пахомій прийняв цей уряд і почав збирати отців, які повернулись з заслання, прийняв і організував навчання молодих монахів у домах.» (6)
Для обрання нового протоігумена було скликано у 1961 році Провінційну капітулу – тобто колегію духовенства вищого рангу у василіанському чині, на якій протоігуменом Провінції Найсвятішого Спасителя було обрано отця Пахомія Бориса. Ця капітула відбувалася в домі відомої художниці та громадської діячки Олени Кульчицької. На той час то була перша така підпільна капітула.
Про це також згадує ієрм. Володимир Палчинський, ЧСВВ: «Домовлялися, коли і на яку годину буде капітула, і було таємне голосування і тоді оголошували результати. Дві капітули були на квартирі Олени Кульчицької» (7)
«Великою заслугою о.Пахомія перед Чином святого Василія Великого є те, що старався в ті страшні роки переслідування налагодити зв’язок із розділеними співбратами по Чину, продовжуючи ці намагання майже до останніх років свого життя. Як згадує о. Дам’ян Богун, саме о. Пахомію Борису та о. Єронімові Тимчукові завдячуємо, що наш Чин досі живе, працює, росте.» (1)
Щоб не привертати зайву увагу спецслужб, монахи мешкали по двоє – троє, у різних приватних квартирах і будинках, в різних частинах Львова і околицях. Одним із завданнь протоігумена було забезпечення житлом монахів та кандидатів до монашого життя, тому часто отець Пахомій займався і придбанням квартир та будинків для підпільних монастирів.
Ймовірно, що кошти для цього надходили від діаспори, можливо, з Риму, бо є спогад пані Наді, що у них вдома, у Львові, одного разу відбулася зустріч отця Пахомія із Владикою Мирославом Марусиним, який був Апостольським візитатором українців у Східній Європі, а потім секретарем Йосипа Сліпого та членом Постсинодальної Літургійної комісії для Української Католицької Церкви.
Змінилися і способи виховання молодого чернечого покоління – якщо в часи до підпілля «Молоде покоління, яке ступало на шлях чернечого життя, вчилося у старших отців та братів, а ті радо ділилися з ними своїми знаннями, досвідом та передавали василіанські традиції.»( 8 ) то в часи підпілля все докорінно змінилося: «…оскільки в тодішніх умовах не було єдиного новіціяту й одного магістра, то процесом виховання, навчання та духовного проводу молодих ченців займалося багато священників. Однак у 1960-1970рр це служіння переважно здійснював о.Пахомій Борис, а в 1970-1988рр. – о.Макарій Грень.» ( 8 )
З часом все відчутнішою в умовах підпілля ставала також потреба відродження не лише монашого чину, але й священства – за умов арештів отців, заборон до служіння, потреби у священниках зростали, а пошук та відкриття нових покликань в таких умовах були надскладними і потребували неабиякої винахідливості. Але разом з тим, навіть серед такої реальності василіяни прийняли рішення створити підпільну семінарію, яку було засновано у 1958 році.
Протоігуменом Галицької Провінції отець Пахомій Борис був з 1961 по 1972 рік.
ПІДПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОТЦЯ ПАХОМІЯ БОРИСА
Праця у підпіллі вимагала ретельної конспірації, мала свої правила і принципи, яких потрібно було ретельно дотримуватися, оскільки і Віталій Градюк, і Пахомій Борис були під постійним і ретельним наглядом спецслужб.
Періодично отця Пахомія викликали на допити. Серед слідчих траплялися і такі, що доволі прихильно ставились до отця і навіть часом на початку розмови жестами попереджували, що розмова прослуховується і під столом є увімкнений диктофон. Ще, як пригадує пані Надя, одного разу з такого допиту отець навіть повернувся додому із диктофоном та жартував із ними записуючи їхню розмову.
Часом допити були відкритими і туди мусів їхати ще хтось зі сусідів чи знайомих.
В Колоденцях, де отець мав кімнату в домі сестри Насті, періодично відбувалися обшуки. Про них майже завжди попереджувала односельчанка Люта Настя, мама Миколи Лютого, який мав доступ до такої інформації. Тоді сестра Настя збирала в мішки всі книжки отця Пахомія і відносила їх до сусідки Ксені.
-Добрий дєнь! – розпочинали розмову слідчі…
-Дай Боже, здоров’я – відповідала Настя.
-Унєят тут праживаєт?
-Тут живе зі мною мій брат…
Звісно, нічого не знайшовши, слідчі йшли…
-Харашо, ми пашлі…
-Будьте здоровенькі – казала Настя…
Тісні зв’язки отці та брати василіяни підтримували між собою не лише в Галичині, але й з отцями василіанами з Провінції св. Миколая на Закарпатті. (
Бував отець із справами чину також на Тернопільщині.
Про одну таку конспіративну зустріч в Ужгороді також згадує пані Надя, і з цієї невеликої історії можна собі скласти певне уявлення про те, як влаштовувалися такі зустрічі, як відбувалася передача інформації, книжок та релігійних предметів і наскільки складно це все було.
Одного разу взявши з собою племінницю Надю та ще одну дівчинку своїх близьких друзів - Райко Марічку (обом на той час було не більше десяти років) отець Пахомій виїхав з ними потягом до Ужгорода. Дівчатка вже бували там з ним, тому в місті орієнтувалися. В Ужгороді отець Пахомій залишився на вокзалі – він знав, що за ним можуть стежити. Дівчата пішли в лікарню – там вони зустрілися із лікарем-терапевтом Надією Іванівною Філь, котра була черницею у підпіллі, а її вуйко греко-католицьким священником. Вона дала їм записку із адресою та сказала чекати її в будинку за вказаним записом. Надя з Марусею пішли туди, там була пані на квартирі в якої в той час проживала Надія. Згодом прийшла і вона та віддала їм пакет з чимось. Дівчатка передали його отцеві, що чекав на вокзалі і вони поїхали до Львова.
Згодом Надія Іванівна сама попала під підозру, за нею почали стежити, тому через якийсь час за сприянням отця Пахомія, вона переїхала до Львова і влаштувалася лікарем терапевтом у Шпиталь ім. Андрея Шептицького, де працювала ще донедавна.
ОЛЕНА КУЛЬЧИЦЬКА
Гадаю, що окремої сторінки в біографії отця Пахомія заслуговує його знайомство із такою видатною особистістю, як Олена Кульчицька і в тому знайомстві маємо можливість відкрити для себе ще одну грань талановитої особистості отця Пахомія.
Оле́на Льві́вна Кульчи́цька (15 вересня 1877, Бережани – 8 березня 1967, Львів)— українська художниця в жанрах графіки, малярства, килимарства, педагог. Народна художниця УРСР (1956). Депутатка Верховної Ради УРСР 3—4-го скликань. Авторка понад 4 000 художніх творів, що увійшли до золотого фонду української книжкової ілюстрації («Слово о полку Ігоревім», «Тіні забутих предків», «Лис Микита», тритомна праця етнографа Стефаника). Піонерка ілюстрації дитячої книги на західноукраїнських землях. Її твори з незмінним успіхом експонувалися в багатьох містах світу (9). Вона була першою жінкою в Галичині, яка здобула професійну художню освіту. Бувши депутаткою у радянській Верховній Раді, водночас залишалася ревною греко-католичкою і її внесок у збереження нашої церкви у підпіллі важко переоцінити …
Саме в її будинку у Львові, по вул. Листопадового Чину, 7. (тепер там музей, який обов’язково треба відвідати 
) , як я вже згадувала, відбулася Провінційна Капітула на якій отця Пахомія було обрано протоігуменом василіан.
Також є згадки, що отець Пахомій певний час проживав в домі Олени Кульчицької і навіть є серед цих спогадів отакий:
«Цікавий є той факт, що протоігумен о. Пахомій Борис, майже щодня на квартирі пані Кульчицької відправляв Службу Божу, на якій була пані Олена на візочку, напівпаралізована і кожний раз причащалася. Про цю квартиру майже всі оо.Василіяни знали й там заходили зустрінутися зі своїм протоігуменом» (10).
«Будинок мав декілька поверхів, тут також розміщувалась і майстерня відомої художниці. Останніми роками вона пересувалася у візочку, тож те, що до неї часто приходили різні люди з вулиці не видавалося дуже підозрілим» (11)
Бувала разом з отцем в Олени Кульчицької і пані Надя, племінниця отця. Тоді вона була ще дитиною, але свої враження пам’ятає досі:
«Сама Кульчицька була чудною, гарною пані з дуже гарним сивим хвилястим волоссям. В той час вона була вже в інвалідному візочку і її доглядала сестра - монахиня Рузя (Розалія). Кімната до якої ми пришли, була дуже велика, вікна виходили на Парк Костюшка – то було дуже гарно і я ще подумала: « Як то гарно жити панам у Львові»… Меблі були старовинні, паркет викладений не ялинкою, як ми переважно, звикли, а різними візерунками, він був натертий до блиску і по ньому не ходили просто так - а підкладали під взуття якісь шматки старого одягу, шаликів і тоді йшли… Ми були тоді з Марусею Райко і нас гостили дуже смачним печивом – слойкою, такою без цукру, солонуватою, бо вуйцьо (о.Пахомій) мали цукровий діабет…»
А ще хочу звернути вашу особливу увагу на автопортрети отця Пахомія, які додаю у фотографіях – навіть на перший погляд людини, що не тямить нічого у художньому мистецтві, видно, що це є майстерно зроблені роботи і свідчать про хист автора до рисунку.
Оскільки я не маю відповідної освіти щоб оцінювати такі малюнки, з цими автопортретами я звернулася до своєї подруги Кузьмич Ірини Романівни, викладача вищої категорії Львівського фахового коледжу ім. Ів. Труша, з відділу рисунку. Ірі я не сказала відразу хто автор малюнків, її відповідь цитую: «Щодо автора, це досить фахові роботи. Видно що є професійна школа. Не виглядає на аматора… він малював себе з фотографії. Видно що з фотографії, не тільки тому що він не дивиться на нас. Просто це класичний ракурс голови для навчання. Називається 3/4 (три чверті). Голову тримається прямо, без поворотів і натура ( той що позує) дивиться вперед, перед собою. І освітлення, теж класичне.»
Невідомо чи давала уроки з рисунку отцеві Пахомієві сама Олена Кульчицька – можливо і так, оскільки на момент його проживання в неї йому вже було близько шістдесяти років і зображення на автопортреті може відповідати людині такого віку… Про високий рівень знань отця в технології малюнку свідчить також спогад племінниці Наді, про те, що він мав учнів, яким давав уроки з малювання (і не лише малювання, а й з інших предметів) і готував до вступу у навчальні заклади… Тому можемо із захопленням подивляти ще одну із граней особистості отця Пахомія.
Також отець мав велику колекцію картин Олени Кульчицької, яка на жаль, не збереглася…
А ще, як згадує, пані Надя, зі слів самого отця Пахомія – він був особистим сповідником Олени Кульчицької, вона відбула в нього свою останню в житті сповідь і померла схиливши голову йому на руки…
ОТЕЦЬ ПАХОМІЙ І КОЛОДЕНЦІ
Із 1946 до 1961 року всі Богослужіння в Колоденцях відбувалися напівлегально (через сумнозвісний псевдособор), але в церкві… Далі настали часи розгрому нашого храму і повний перехід греко-католиків у підпілля, тоді вже всі Служби, Хрестини, Вінчання доводилося провадити таємно у будинках людей, котрі готові були йти на ризик заради віри своїх предків… На особливу небезпеку щоразу наражали себе і отці, що служили…
Це були не просто молитви у підпіллі – це була постійна небезпека, конспірація, страх…але разом з тим і палка віра…
Незважаючи на свою високу і непросту місію – провадження василіанського чину в підпіллі, підтримування підпільної семінарії та всіх справ із цим пов’язаних, отець Пахомій – як можна судити із його вчинків, завжди знаходив час для своїх односельчан і з особливою любов’ю та жертвенністю провадив душпастирську працю в Колоденцях та навколишніх селах – служив Богослужіння, хрестив по хатах дітей, вінчав наречених, уділював Св.Тайну Оливопомазання, сповідав і причащав хворих, посвячував оселі. І все намагався робити якнайдосконаліше, бо згадуть, що навіть празник Пресвятої Євхаристії святкували хоч і в невеликій кімнаті, але урочисто – діти сипали пелюстки квіток, а Святі Євангелії читали на 4 сторони світу, під наспіви Суплікації.
Зі спогадів Лесі Максимишин:
«Скільки я пам'ятаю тих тихих читань Служб Божих! Як нині бачу отця - завжди в чорному, перед столом – престолом… А ще пам'ятаю пісню яку о.Борис завжди починав після Служби Божої - так тихенько, ледь - ледь чутно, бо не можна було голосніше : «О Мати Божа, до серця Твого, Мечами болю пробуденого, кличемо бідні з стоном, з слезами: «Потіхо грішних, молись за нами!...
А ще я згадала, розказували мені покійна мама, що отець Борис колись заснував у нашому селі Апостольство Молитви. Ще у каплиці був прапор членів Апостольства Молитви - його колись освятили у Жовкві і привіз його отець Борис. Це була наша реліквія...
А для нас дітей вуйцьо був дуже добрий, лагідний, завжди усміхнений, завжди всім задоволений і хоч я тоді була маленькою, але пам'ятаю його таким. Дуже любив нас дітей, вчив катехизму і хоча в нас не було церкви, ми знали все краще ніж ті, що ходили до російської православної, за що я безмежно вдячна нашому вуйцеві Пахомію Борису, який нас так духовно підкував і прищепив любов в наших маленьких серцях до церкви і святої католицької віри.»
Ще Леся Максимишин згадує, що якось отець Пахомій привіз в село магнітофон і попросив дітей щось заспівати, а вони затягнули йому «Ой чорна я си чорна…» - він записав той спів на стрічку і потім всі разом слухали…
Про його особливу любов до колоденецьких дітей свідчить і пісенька, котру він написав для них спеціально на час травневих Маївок. І вже так багато років вона живе в Колоденцях, у наших серцях і ми співаємо її впродовж багатьох поколінь щороку кожного травня:
Ми маленькі школярі - Діви Марії лицарі,
Нам сила пекла не страшна, бо ми Марійська дружина.
Маріє Діво, поможи, як ми підемо до школи,
Маріє Діво, помагай, молим сльозами - не опускай!
Маріє Діво, поможи, як ми підемо до боротьби –
За віру церкви, за наш край, о, Мати Божа, помагай!
Маріє Діво,ти нам дай щиро любити рідний край,
І Святу Церкву понад все – тоді наш нарід оживе!
Зі спогадів родички отця Пахомія Наді:
«Від вуйця я мала настанови-обов’язки – до кожної Служби, яка була в нас в хаті - помити вази, поставити квіти, приготувати свічки…
Часом бувало повна хата людей, молимося і тут стукіт у двері – вуйцьо відразу ховав Найсвятіші Тайни десь в ліжко, у ковдри, а баба Настя йшла до дверей…
Бувало по різному - одного разу зібралася повна хата людей, а вуйцьо так і не приїхав того дня, а вже на наступний…
-Петре, чого ж ти не приїхав? - було повно людей!- питала сестра Настя…
-Ай, Настуню, якби ти знала де я був… Я хрестив дитину в одного партійного, а сестри Байко там співали цілу ніч…»
І в цьому випадку ще одна сумна іронія того часу – часто партійні високопосадовці, котрі ще не остаточно втратили страх перед Богом і хотіли охрестити своїх дітей, кликали для цього саме греко-католицьких священників у підпіллі – оскільки знали, що російські православні батюшки дуже часто були пов’язані із спецслужбами…
Приходили з проханнями про духовну допомогу також люди і з інших сіл… Часом, як згадує пані Надя, отець приїздив увечері, а сестра Настя вже мала до нього цілий перелік прохань від потребуючих… «Вечір, дощ падає, а вуйцьо з’їсть якоїсь пшеничної каші, кальоші на бурки, дзядик в руки, ліхтарку і пішки на Вихопні… Приходив аж рано…»
І навіть в таких умовах траплялися моменти комічні - в той час батьки боялися казати дітям, що йдуть на підпільні Служби, але водночас намагалися залучати їх до молитви... Так, згадує Кушка Ярослава про історію зі своєю маленькою тоді донькою Миросею - бабця ішла на молитву до Плащаниці і взяла із собою маленьку дівчинку, а на питання дитини куди вони йдуть сказала: "До мирцє" (до померлого)... Після молитви йшли додому, зустріли сусідку, котра, звісно, почала питати дитину куди ж вони ходили того вечора... Мирося щиро сказала: "Ходили до мирцє... але чогось того мирцє не було..."
НАЙБЛИЖЧА РОДИНА В КОЛОДЕНЦЯХ
За спогадами найрідніших, отець Пахомій був особливо чуйним братом і «дорогим вуйцьом» у своїй родині. Але з їхнього боку бути близьким родичем такої особистості в той час це і велике благословення і велике випробування – постійна загроза бути висланим на Сибір, конспірація, обшуки, підтримування підпільного зв’язку між людьми та отцем, що теж потребувало особливої обережності.
Найбільшу вагу того всього в селі несла в той час сестра отця Анастасія – вона була отцеві і сестрою, і вірним другом, і спільницею його духовних справ у Колоденцях, бо старанно дбала про той бік діяльності отця, що залежав від неї, і в котрому могла бути корисною… А її доля, на жаль, теж не була встелена квітами …
В Насті з її чоловіком Ільком помер ще маленьким їхній єдиний син Павло, після ходіння по лікарях Настя зрозуміла, що своїх дітей в неї вже не буде…В той час вона часто бувала в Кам’янці -Струмиловій в закладці – притулку для сиріт, яку утримували сестри-монахині – возила туди продукти. Совєти розформували притулок, розігнали сестер… Сестри, як могли так прилаштовували своїх вихованців. Врешті залишилося їх двоє – дівчинка Марійка і хлопчик…Марійчина мама померла, коли їй було лише вісім місяців, родом вона була з с.Кустин, Радехівського р-ну. І одного разу сестра Марія запропонувала Насті:
-Настю, візьми собі дівчинку…
І Настя погодилась….
Марійці сказали:
-Марійцю,мама приїхала…
Дівчинка відразу кинулася жінці на руки:
-А цукєрки ви купили?
-Купила, дитино…
І так Настя з Ільком вдочерили Марійку… Ще був хлопчик, Настя його відразу не взяла, але коли приїхала додому чоловік сказав:
-То поїдь забери ше хлопчика…
Але хлопчика вже не було, його вже всиновив хтось інший …
Так Марія потрапила до сім’ї Насті та Ілька … але не тільки - так вона потрапила у велику родину Борисів і в круговерть всього, що там відбувалося…
Зі свого дитинства вона пронесла крізь роки дві зворушливі дитячі пісеньки…
Вийду на поле, гляну на море,
сама я знаю, що мені горе
Сама я знаю чого я плачу,
бо свої мами вже не побачу.
Хоть я сирітка і самітненька,
та є у мене батько і ненька
Є і сестричка, як цвітка рожа.
Скарб мого серця – то ласка Божа.
І ще одна….
Заталапав чоботята
Щоб сховатися від тата –
Ти до мами утікай,
Ти до мами утікай
Посварить, покричить,
Поцілує тай мовчить,
А як, може, трошки часом
По штанятах вдарить пасом,
То не дуже це болить,
То не дуже це болить
Той щасливий,той живе,
В кого рідна мама є,
Той біди вже не зазнає
Бо про нього мама дбає
Як «мама»,як «мама»
Слова кращого нема…
А ще Марія, яку ми всі тепер знаємо як бабцю Борисову (за чоловіком - Біла) – пронесла крізь все своє життя прищеплену у дитинстві любов і вірність до греко-католицької церкви, молитви, Служби, церковного співу… Особливо пригадую її з дитячих Маївок і досі здається, що ще і зараз чую у співі її особливого тембру голос.
І коли баба Настя була немовби зв’язковою отця у селі, то саме Марія стала зв’язковою отця у тих випадках, коли треба передати якусь інформацію за межами села – вона особисто їздила до отців, монахів, монахинь чи просто до когось з потрібних людей і передавала чи привозила потрібну інформацію.
Навіть незважаючи на сім’ю з трьома дітьми, важку роботу на заводі, потребу допомагати батькам у селі – Марія була безвідмовною коли йшлося про справи церкви чи якісь питання, котрі потребував за її участі вирішити отець Пахомій.
У 2014 році, до 25 річниці легалізації УГКЦ, Єпископ Сокальсько – Жовківської єпархії Михаїл Колтун нагородив її Ювілейною Грамотою за вірність Греко-Католицькій Церкві в часи підпілля.
На щастя, бабця Марія вже пройшовши дев’яносторічний ювілей, ще при гарній пам’яті, і навіть освоїла навики пошуку в інтернеті – через який тепер змушена дивитися Служби, бо вже не має сили зайти до церкви. Цього року ми ходили провідувати бабцю з отцями василіанами із Погоні о.Антонієм і о.Павлом, і коли ми прийшли, то бабця Марія якраз дивилася Службу :
-Отче, вони тут співали : «Пакі-пакі…», то шо якісь православні? – відразу з порога почала питати вона…
-Та,бо там зверху навіть пише,- знайшов отець Антоній…
В той день баба Марійка і її донька Надя багато згадували про нелегкі часи служіння отця Пахомія і їхнього поруч із ним життя … Ще з нами була цьоця Марійка Олійник і вони дуже гарно співали, але починала ті всі пісні саме баба Марійка … Найперше вона згадала пісню про святого Йосафата, потім почала «За Україну, за її волю, за честь і славу,за народ…», а також співала нам свої оті щемливі і зворушливі дитячі пісеньки…
В особливій ревності і любові до церкви та віри своїх предків виховали в родині і доньку бабці Марії та її чоловіка Ілька – Надю. Коли послухати, як розказує про отця Пахомія пані Надя, то відчувається, що для неї його особа – це один суцільний світлий і ніколи незабутній образ, який наклав відбиток на все її життя і життя всіх близьких. І це тим більше зворушує – бо хоч вони не були кревними родичами, але впродовж років були і залишаються більш ніж рідними…
-То моя Надійка,- так ніжно завжди казав про неї отець Пахомій.
Отець Пахомій часто брав Надю із собою до Львова, бувала вона з ним в Олени Кульчицької, бувала в інших потрібних йому поїздках - як я вже згадувала вище, і навіть дитиною допомагала йому конспіративно одержати якусь інформацію…
-Надійцю, поїдеш на виставу,- казав отець… і так Надя потрапила у чиєсь львівське помешкання, в якому було таємно влаштовано Різдвяну виставу з Вертепом – там була завіса, на зразок театральних, а у виставі - гарно вбрана жінка в ролі Матері Божої з Ісусом (і вражена Надя навіть думала, що вона справжня), Царі, Ірод… З вистави люди виходили тихцем – по одному, по двоє, щоб не викликати зайвих підозр…
Саме отець втримав Надю від вступу у комсомол – хоч і зробив це інтелігентно, і не нав’язливо - заливши вибір за нею і сказавши, що остаточне рішення має бути її.
Коли Надя хворіла саме він возив її на лікування до Львова в обласну лікарню (Медінститут) – багато медсестер, які там працювали були монахинями в підпіллі і отець Пахомій був з ними знайомий.
Надя теж мала хист до малювання і отець дуже хотів щоб вона одержала відповідну освіту, але він помер, коли їй було лише п'ятнадцять, а більше ніхто так як він не переймався її освітою...
А ще вона завжди згадує, що часом отець привозив їй фініки, які вона дуже любила,
Тільки з одного часто дивувалася маленька Надя – чому чужим людям їхній вуйцьо купує квартири і влаштовує їхнє проживання – а вони мають тільки однокімнатну квартиру і їх там п’ятеро (Марія з Ільком ще окрім Наді мали двох синів – Романа і Петра) і ще там часто влаштовує вуйцьо різні зустрічі і вони тоді мусять йти з дому – і їм він не купує ніякого більшого житла…
І в тому також весь отець Пахомій – він мав кошти на придбання житла для гілки підпільних монастирів (траплялися при тому і випадки зловживання недобросовісних кандидатів, які привласнювали таке житло собі) – але для себе і найближчих рідних він ніколи не скористався жодною можливістю для власного збагачення чи покращення добробуту – скромність, чесність, відданість чину і церкві супроводжували всю його діяльність…
ОСТАННІ ДНІ ОТЦЯ
Набувши на засланні хворобу легень, цукровий діабет, отець Пахомій мав проблеми зі здоров’ям решту свого життя, особливо вони загострилися наприкінці 1973 року…
Йому діагностували кавернозний туберкульоз – при ньому у легенях утворюються порожнини розпаду, які називають «кавернами». До цього ще доєднався, мабуть, інсульт – бо в отця порушилося мовлення.
Лікувався отець в обласній лікарні (в народі Медінститут) і навіть там його не полишили спецслужби – в палату до нього підселили молодого агента, а медсестри - монахині, котрі там працювали, попередили про це Марію з Надею, які прийшли провідати отця в лікарні…
Але, оскільки, отець і так вже не міг розмовляти, то через день – два «хворого» агента виписали з лікарні…
Отець не міг говорити, але був при свідомості – коли його відвідували Марія і Надя він з хвилюванням намагався щось їм сказати, нарешті Надя згадалася що отець хвилюється через Григоріанки, котрі він взявся служити за чиїхось померлих родичів… Надя знала де є отцеві записки, знайшла їх і відвезла на молитву іншому отцеві – навіть у стані важкої хвороби отець переживав за належне виконання своїх душпастирських обов’язків…
Помер отець Пахомій у Львові 27 листопада 1973 року. В день похорону була негода, але незважаючи на хуртовину, віддати останню шану отцеві з’їхалося багато монахів і отців василіян, що служили у підпіллі. Вдягнені у цивільному одязі вони зробили урочистий обхід навколо церкви св.Пророка Іллі із тілом отця Пахомія. Був серед них також і отець Василь Мендрунь – майбутній протоігумен ЧСВВ – вже останній у підпіллі. Можливо через негоду, ніякого опору і провокацій в той день спецслужби не вчинили.
Похований отець Пахомій Борис в Колоденцях.
-Те лице було не з того світа… то було ангельське лице – каже про отця його улюблена племінниця Надя…
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. ЛИСТИ ДО НАРОДУ ОТЦІВ ВАСИЛІЯН. ІСТОРІЯ. ФРАГМЕНТИ
https://misionar.in.ua/.../listi-do-narodu-ottsiv.../
2. ЛИСТИ ДО НАРОДУ ОТЦІВ ВАСИЛІЯН ІСТОРІЯ. ФРАГМЕНТИ.
http://malva.tv/.../lysty-do-narodu-ottsiv-vasyliyan.../
3. Магістерська робота ІЄРОМОНАХ ДАМ’ЯН БОГУН ЧСВВ - «ІСПОВІДНИК ВІРИ» УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ, Студент 6-го курсу: Дмитро Козак (Марцелюк П.о. Інтерв’ю від 13.10.2020 / інтерв’юер Козак Д. // приватний архів автора)
4. Заведюк Д.о. Отець Дам ’ян Григорій Богун, ЧСВВ Протоігумен Провінції оо. Василіян в Україні / / Місіонар 1 (2009) 26).
5. Культура і Туризм. Белзька міська громада. Отець Дам’ян Богун – ревний слуга Божий. https://www.kit.belztg.gov.ua/Postati/kit-57
6. О.Полікарп Марцелюх,ЧСВВ «Пам’ять праведників спільноти вірних». Місія Постуляційний Центр беатифікації УГКЦ. 28.09.2019. https://missiopc.blogspot.com/2019/09/30_28.html
7. Палчинський В.о. Інтерв’ю від 10.09.2020 / інтерв’юер Козак Д. // приватний архів автора
8. О.Климентій Василь Стасів, ЧСВВ, «Чернеча офіра Христові й Вітчизні», «Місіонер», Жовква, 2018р ст.61,73-74
9. Вікіпедія
10. Архів Провінції Найсвятішого Спасителя Отців Василіян, Фонд рукописів о. Дам’яна Григорія Богуна, ЧСВВ, справа: Отець Дам’ян Григорій Богун, ЧСВВ «Мої помічники у підпіллі».
11. ДО 10-х РОКОВИН ПОВЕРНЕННЯ ДО ДОМУ ОТЦЯ НЕБЕСНОГО ВЛАДИКИ СОФРОНА ДМИТЕРКА (ЧСВВ) https://misionar.in.ua/.../do-10-kh-rokovin.../
