Оля Кашуба РОЗПОВІДЬ ЧЕТВЕРТА. КОЛОДЕНЦІ. Маловідомі сторінки історії. О. Антін Юзичинський - церковний і політичний діяч, греко-католицький священник.
Коротку біографічну довідку про отця Антіна Юзичинського я прочитала в інтернеті декілька років тому, можна навіть сказати - випадково… До цього - жодного разу, від жодної людини в селі, я ніколи і нічого не чула про нього… Яка ж коротка людська пам’ять! – з часу його народження в Колоденцях минуло всього якихось 208 років, а якщо уважно прочитати його біографію, то вона направду ВРАЖАЄ і від того ще більше дивує забуття і байдужість до цієї особистості. У вільному доступі, в просторах інтернету, відомостей теж не надто багато – здебільшого це сухі дати і факти, хоча я, чомусь, більш ніж впевнена, що в архівах мусить бути набагато більше інформації, і, сподіваюся, вона таки дочекається колись свого дослідника…
Сьогодні хочу зробити спробу прочитати трохи більше між рядків, які є у вільному доступі, щоб трохи відсунути завісу забуття над нашим видатним земляком і зацікавити усіх небайдужих, а ще можу засвідчити про, мабуть, все ж Боже провидіння, бо мені таки вдалося під час свого дослідження знайти багато цікавих відомостей про отця Антіна та людей того часу, котрих не було у найбільш поширених в інтернеті довідках і саме вони, як на мене, є значно цікавішими і дають хоч деяке уявлення про нього, як живу людину, а не особу зі статистичної довідки.
«Др. Антін Юзичинський родив ся 1815 р. в Колоденци, жовківського округа, де його отець Сімеон був парохом» (1).
Народився отець 29 лютого, тобто високосного року і повноцінно посвяткувати своє день народження міг хіба раз на чотири роки. 
Цікаво, що через декілька днів - 4 березня, в той самий рік, народився автор музики нашого українського гімну «Ще не вмерла Україна» Михайло Вербицький.
І ви собі навіть не можете уявити, яка я була вражена, коли у процесі свого дослідження, виявила, що шляхи цих двох непересічних людей якщо й не перетиналися безпосередньо (нема точних відомостей), то проходили дуже-дуже поруч, а в який спосіб … прошу читати далі
А ще, хочу звернути увагу - з вищенаведеної згадки, дізнаємося не лише про отця Антіна, а ще й про те, що в той час парохом в нашому селі був його батько - отець Симеон Юзичинський.
Також є інформація, що мав він сестру, котра була одружена теж із греко-католицьким священником, громадським діячем - Юліяном Негребецьким.
Сам отець Антін одруженим не був.
З 1835 по 1838р о. Антін Юзичинський навчався у Львівській духовній Семінарії Святого Духа (пізніше, вже на поч. ХХcт, ректором в цій семінарії був Йосип Сліпий), яка в ті часи територіально була по вулиці Коперника, поблизу головної пошти. З приходом радянської влади семінарію було ліквідовано, до нинішнього часу вціліла лише Дзвіниця семінарської церкви в якій тепер музей «Русалки Дністрової» і біля нього пам’ятник Маркіяну Шашкевичу.
Маркіян Шашкевич стоїть там не випадково (будете йти – обов’язково вклоніться ) – він теж був студентом цієї семінарії і, щонайцікавіше у контексті нашої сьогоднішньої розповіді, – навчався там якраз саме в ті роки, що і о. Антін Юзичинський. Вони в один і той самий рік були випускниками цієї семінарії, і в цьому ж 1838 році їх обох було висвячено. І хоч всього студентів семінарії на той час було не так вже й мало - близько 320-ти, ми, мабуть, все ж можемо припустити, що вони таки були знайомими (хоч і не маємо про це достеменних даних), бо навчаючись в один і той самий час стільки років в одному навчальному закладі люди переважно знають один одного бодай візуально, а ще якщо уважно вивчати подальшу біографію отця, то зрозуміємо, що було би дивно якби вони таки не були знайомими. Ще один зі засновників «Руської Трійці» Іван Вагилевич закінчив цю ж семінарію наступного року, а Яків Головацький у 1842 році. («Руська трійця» - галицьке літературне угруповання, очолюване Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, з кінця 1820-х років розпочало на західно-українських землях національно-культурне відродження).
Семінарію цього часу дуже цікаво описав у 1916 році вже згаданий мною Кирило Студинський у своїй праці «Львівська духовна Семинария в часах Маркіяна Шашкевича (1829-1843.)», з цієї розповіді можемо собі уявити в яких умовах минали дні навчання як Маркіяна Шашкевича з його друзями, так і нашого отця Юзичинського. У цій розповіді я наведу декілька уривків, а дуже цікава повна версія є доступною в інтернеті …
«На місци, де стоїть нині будинок дирекциї почти, був значний, запущений огород, лихо опарканений, а в нім стояли дімки, в яких перемешкувала служба семинарії а давними часами находила ся тут також трупарня. За дімками виставали одноповерхові музеї, опісля тягнув ся огород призначений для ужитку питомців, а дальше церква з семинарією, поза якими був знов огородець, що притикав до палати Сапігів. Церква і частина семинарії лишила ся ще по нинішний день від улиці Коперніка. Церква нині гарно відновлена у внутрі а з останків семинариї, які припирають до неї, знято залізні крати, які придавали будинкови радше характеру в’язниці, чим інституції, що мала виховувати сьвящеників. Оповідано, (не знати, чи правду, чи анекдоту), що коли один з питомців глузовав з селянина, який вперто вдивляв ся в будинок семинарії, то селянин відворкнув: «сьмій ся, сьмій! якби ти був порядним чоловіком, то за кратами не сидів би».
І в тих словах містила ся ціла іронія правди. Хто тямить цілий давний будинок, або хто пережив у нім кілька літ, кого доля загнала ходьби на один рік до комнати ч.44., в якій через цілу зиму показував ся на стінах сніг і якої не можна було отопити, хто бачив сі темні та непривітні комнати, та в ріжних напрямках розкинені коритарі, сей хиба виносив вражінь, що се не будинок, з якого можна було винести здоровлє і культуру, а радше інститут, в якім одно і друге можна було стратити.» (1). Ну, але навчання те було безкоштовним…
Згадується також, що цей будинок був збудований у кінці 18 століття (до того там мешкали латинські сестри - монахині Домініканки), тому годі було чекати від нього якихось особливо зручних умов, і через велику вологість в семінарії, а також через її значну переповненість – за висновками тодішніх лікарів в семінарії безпечно могло проживати 200 семінаристів, а їх було 320, взимку 1829-1830 рр серед студентів спалахнула епідемія пропасниці. Згодом поширювалися також інші недуги і особливо налякала семінаристів епідемія холери, котра тривала у Львові з травня по вересень 1831року.
Наскільки непридатним було це приміщення для перебування свідчить також згадка про те, що у той час спеціальна комісія розглядала цей будинок з метою перепрофілювання його на військовий шпиталь або на казарму, потім його перевіряли з думкою щоб розмістити в ньому, як пише Студинський «холєричний шпиталь», але і в першому, і в другому, і в третьому випадку зміни не було втілено в життя через жахливий стан приміщення.
І як, з жалем, пише далі Студинський: «Так отже не надавав ся будинок семинарії ані на шпиталь, ані на касарню, а мимо сего сповняв він свою службу в услугах інституції, що виховала руському народови десятки генерацій духовенства, аж по рік 1889., коли для семінарії построєно новий, величний будинок на части давного огороду семинарії .» (1)
Щодо навчального процесу, то семінаристів ділили на філософів і богословів. Філософи вчили: звісно, філософію (німецькою мовою), науку релігії, латинську філологію, математику, фізику, історію природи, всесвітню історію, більшість предметів вчили тоді латиною, а ще цікаво, що семінаристи вчили науку рільництва і навіть мали «виклади сільського господарства (…) щоби опісля на парохії могли не тільки собі, але й своїм парохіянам ставати в пригоді (5)» (1)
Богословам викладали: церковну історію, біблійну археологію, інтродукцію до книг Старого і Нового Завітів і східні мови – гебрайську, халдейську, сирійську, арабську, церковне право, біблійну герменевтику, ексегезу св.Письма, догматику і моральне богослов’я, пасторальну катехитику і методику, польську мову.
Умови перебування в семінарії того часу були важкими, але ніщо не могло стати на перешкоді для тих студентів, котрі були спраглі знань, готові були йти заради них на великі жертви, котрі навіть у таких умовах здобували знання високого рівня і у ті часи зі стін семінарії вийшла ціла плеяда високоосвічених отців, які своєю діяльністю залишили вельми значний слід в історії України, і з гордістю можемо відзначити, що серед них був і отець Антоній Юзичинський, бо вже наступного року після закінчення навчання, його здібності були належно оцінені і він був призначений на посаду одного з тодішніх префектів Львівської Духовної Семінарії.
(В той час семінарія мала ректорат, що складався з ректора, двох віцеректорів, духівника і чотирьох префектів).
І про це також є згадка Кирила Студинського: «Він висвятив ся безженним в р.1838., був зразу кафедральним сповідником і капеляном при перемиськім владиці, Ів. Снігурським, відтак префектом львівської дух. семинарії від 8.VIII 1839р.»
І саме тут хочу звернути особливу увагу на факт, що одразу по висвяченні, отець Антін був якийсь час кафедральним сповідником і капеланом при перемиськім владиці Івані Снігурськім – а владика Іван Снігурський був українським церковним діячем, перемиським греко-католицьким єпископом, відомим філантропом та меценатом, прихильником освіти селянських мас… а ще - саме він опікувався Михайлом Вербицьким (!) – автором музики нашого національного славню «Ще не вмерла Україна», а також його молодшим братом Володиславом, бо батько їхній помер, а мати вдруге вийшовши заміж офіційно відмовилася від батьківських прав. Ну і раз вже таки згадуємо про Михайла Вербицького – то хочу звернути увагу, що він теж був студентом Львівської Духовної Семінарії…
Отже, з вище наведеного, розуміємо як близько поруч були в той час долі цих людей – вони двоє були тісно пов’язані з владикою Іваном Снігурським та Львівською Духовною Семінарією і навіть якщо таки ніколи не бачились, то знати один про одного точно б мали…
Щодо подальшої праці отця Антіна - опрацювавши трохи матеріалів, дійшла до висновку, що префектом тоді в семінарії працювати може було й не дуже легко, але точно не нудно, що дуже гарно видно із ще одної згадки Кирила Студинського, в якій ідеться про випадок якраз в тому часі, коли префектом був отець Антін Юзичинський:
«Дня 28. IV 1842р., у великий четвер, в часі вечірні, застав віцеректор о.Ільницький пит.II року фільозофії Мих. Свідзінського в спальні ч.46 під ліжком. Коли о. Ільницький візвав його, щоби виліз з під ліжка і пішов до церкви, Свідзінський не послухав. Тоді загрозив о. Ільницький, що візве службу, яка його звідтам витягне.
Коли віцеректор вдруге прийшов до спальні, Свідзінський хотів укрити ся під иньшими ліжками, а вкінці станув біля вікна і заявив, що є хорий. О.Ільницький порадив йому, щоби в такім случаю положив ся до ліжка, а сам вийшов в надії, що питомець отямить ся.
Небавом зайшов знов о.Ільницький з преф. Юзичинським до згаданої спальні, але оба они вже Свідзінського не застали. Служба зізнала, що він спустив ся по ринві через вікно на долину, а опісля через перелаз пішов до огороду. При сій нагоді покалічив собі нігті, що о год.11 в ночи ствердив хірург.
З огляду, що Свідзінський жив у незгоді з товаришами, занедбував ся в студнях, не спішив ся на богослуженя, а в додатку наразив на небезпеку здоровлє або й житє, через що дав докази, браку званя до дух.стану, ректорат рішив на засіданю з дня 13.V видалити його з семинарії і здержати від свячень».
І, знаєте, то ще не був кінець історії і далі вона була не менш колоритна … але так як текст довгий, то тут його не додаю, а кому цікаво, то у фотографіях подаю копію сторінки з книжки Кирила Студинського.
У 1841 році отець Антін Юзичинський стає доцентом Львівського університету, а зовсім скоро підіймається ще на щабель вище і стає вже Професором Львівського Університету (тоді Львівський університет розташовувався у приміщенні єзуїтської колегії – будинок, що прилягає до Гарнізонного храму св. Петра і Павла, тепер там школа), що свідчить про його не лише священичу, а й плідну наукову діяльність.
У Львівському Університеті отець працював до 1854 року і згадується, що на доручення тодішнього митрополита ( пізніше кардинала) Михайла Левицького, викладав українською мовою, незважаючи на опір керівництва університету.
Тим часом повернемося ще до справ семінарійних - з огляду на брак місця в семінарії для такої кількості студентів, з огляду на дисципліну, котру було важко втримувати в таких умовах, складне економічне становище, керівництво Семінарії почало підіймати питання про поділ Львівської Семінарії на дві: Львівську і Перемиську.
Відтак у 1845році знову була відкрита семінарія у Перемишлі (раніше вона вже існувала там у 1770-1792рр).
І у 1855році отця Антіна Юзичинського запрошують власне у цю відновлену семінарію у Перемишлі як професора пасторального богослов’я, а через два роки він стає вже ректором (!) цієї семінарії.
Про той час в житті отця також є згадка Кирила Студинського: «Питомці перемиської семинарії любили його і шанували, хоть мало зносив ся з ними бо перебував з часта у Відни. Для питомців приступний і все елєгантно одітий звертав увагу на їх одежу, а коли в кого з них побачив на одежі пляму, або незапняту реверенду, давав дружню науку. Коли в р. 1862 відбував ся в Народнім Домі у Львові перший руський баль, постарав ся людяний о.Юзичинський, що деяким питомцям дозволено туди поїхати і тільки люта заверуха спинила їх в дорозі, а один з них прибув до Львова в хвилі, коли баль кінчав ся. На становищи ректора перемиської семинарії, одинокий раз вмішав ся він, як одному питомцеви забрали товариші горнятко масла, яке він старанно скривав. Як грізною була жалоба, так конець її завершив ся сміхом 3). Годі внескувати, яким був др.Юзичинський на становищи префекта у Львові, але хиба годі припускати, щоби й тут не був шанований, або й люблений.»
Ще у згадках про життя отця у Перемишлі є те, що: «Він поклав великі заслуги біля украшення соборної церкви св.Івана в Перемишли» (1)
Цікаво також було б знати чи поміж тим всім навідувався отець на малу батьківщину і з невеликої згадки того ж таки Кирила Студинського можемо припустити, що бував він часом і в наших краях - так згадується, що у 1867 році в Жовтанцях помер один з професорів Львівської семінарії – Онуфрій Криницький. В Жовтанці пан професор переїхав в останні роки свого життя і замешкав у свого свояка, тодішнього пароха села Жовтанці отця Івана Брилінського, займався там господаркою та бджільництвом. «Він умер тут дня 8 цьвітня 1867р в 76 році житя. В Жовтанцях його похоронено при великій участи духовеньства і відпоручника перемиської капітули, о.др. Ант. Юзичинського»
Ну, а з Жовтанець, хочеться думати, що отець таки завітав до родини в Колоденці…
З 1861 року отець Антоній Юзичинський був крилошанином Перемиської капітули. Термін «крилошанин» має різні значення, в даному випадку йдеться про визначення «священник високого рангу, член єпископської ради, церковного собору» (4). Капітула – колегія духовенства вищого рангу, яка існує при кафедральному храмі як дорадчий орган при єпископі.
Перемиська капітула, при якій був наш отець Юзичинський, була утворена 1816 року, в ній було 8 крилошан, а єпископом в той час,коли приєднався отець був владика Тома Полянський.
У 1864 році отець стає кустошем Перемиської капітули, що одначає, що він керував маєтком собору та опікувався збереженням цінних документів, книг та інших матеріальних цінностей, пізніше отець також був архидияконом і деканом цієї капітули.
Після смерті митрополита Галицького та Архиєпископа Львівського Спиридона Литвиновича у 1864 році отець Юзичинський був кандидатом на митрополичий престол.
Про свідому проукраїнську позицію отця Юзичинського свідчить його участь у Соборі Руських Учених, який відбувся у Львові 19-25 жовтня 1848 року. Тоді у ньому взяло участь 118 осіб – письменники, учителі, журналісти, юристи, студенти та представники духовенства - здебільшого однодумці і послідовники «Руської трійці». На цьому з’їзді обговорювали пропозиції про заснування господарського та історичного товариств, охорону пам’яток історії та культури, видання підручника з історії України, також там відбулася гостра суперечка щодо мови письменства. А ще тоді, 25 жовтня (5) засновано Товариство народної освіти, члени якого увійшли до складу правління Галицько-Руської матиці - членом, якої ТЕЖ був отець Антін (коли ми вчили про Матицю в школі – я собі навіть уявити не могла, що одним з її членів був хтось з Колоденець!). А це ж круто, бо Руська Матиця (діяла у рамках «Народного Дому», що був колись на вул.Театральній, 22 у Львові біля «Вернісажу» , там де тепер «Кінопалац») на початках і впродовж 20 - ти років була єдиною українською інституцією культурно-освітнього характеру, яка видавала для народу популярні книги із різних галузей знань, шкільні підручники і посібники. Згодом, на превеликий жаль, діяльність Матиці скотилася до просування ідей москвофільства, а занедбану членами Матиці ділянку освіти народу незабаром оживили «Просвіта» (пам’ятаємо – в Колоденцях її повітова філія з’явилася 1911 року) і товариствоім. М. Качковського (відомого мецената Галичини).
Власне тоді це все було отак – «Просвіта», заснована у 1868 році(до речі, теж греко-католицьким священником Миколою Устияновичем) була націоналістичного спрямування, що свої зусилля спрямовувала на піднесення національної свідомості українського народу,
а товариство ім. М.Качковського було створене вже пізніше – у 1874 році, щоб протидіяти «Просвіті» і пов’язане з намаганням галицьких москвофілів поширити свій вплив, зокрема серед галицького селянства. На початку це товариство не дотримувалося дуже чіткої москвофільської орієнтації – використовувало синьо-жовтий прапор, сконцентрувалося на вихованні патріотизму, підвищенню грамотності і через чотири роки після заснування вже налічувало 6000 членів… Але згодом стало занепадати, бо почало видавати книги московською мовою, а такі відверті москвофільські ідеї, слава Богу, не користувалися в Галичині популярністю…
Ну, і якраз тут, з огляду на нашу теперішню ситуацію, ми будемо трохи розчаровані – отець Антін таки піддався тодішній течії москвофільства, теж поплив за її хвилями і був не у «Просвіті» (як отець В. Гоцький, в Колоденцях), а в товаристві ім. М.Качковського, а ще в той час отець був фунтадором і меценатом часопису «Пролом» (1880- 1882), який теж був русофільського спрямування.
За іронією долі – і «Просвіта», і товариство ім. М.Качковського діяли тільки до окупації Західної України Совєстським Союзом у 1939 році, а далі були зліквідовані … і навіть не допомогли тому товариству Качковського його москвофільські ідеї…
Але з огляду на тодішнє, так само, як і всі останні століття, непросте становище України на світовій політичній арені, не можемо судити отця за його москвофільські погляди – ми схильні ідеалізувати владу Австрії, думати, що тоді було краще, але то так само була неволя… Мало того, в ті роки постійно тривала підпільна боротьба Польщі за відновлення своєї незалежності, в котрій українцям теж не було свого місця… Отець був у високих колах, як політичних так і духовенства, він дуже добре знав всю ситуацію з середини, не ідеалізував тодішньої влади – бо розумів, що ні Австрія, ні Польща не бачать Україну незалежною і, мабуть, за браком уявлення про справжнє лице російської імперії мав ілюзії, що з ними нам пощастить більше…
Окрім насиченої церковної та культурно-просвітницької діяльності є у біографії отця сторінка і активного політичного життя.
З 1861 по 1866 рік він був послом Галицького сейму 1-го скликання.
Округ 45 Жовква – Куликів – Великі Мости, обраний від IV курії.
І навіть певний час був секретарем Галицького Сейму.
Галицький крайовий сейм (сойм) – представницько-законодавчий орган (ландтаг) австрійської провінції Королівства Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським, князівством Освєнцімським і князівством Заторським.
Головна фракція, що об'єднувала українських послів сейму, називалася «Руський клуб». Фракція регулярно проводила збори та ухвалювала позицію для голосування щодо тих чи інших питань і отець Юзичинський навіть якийсь час був його головою … (коли він тільки це все встигав?).
Згадуючи послів Сейму, хочу звернути вашу увагу на дуже гарну світлину (додаю у фотографіях) - українських послів галицького сейму 1- каденції (1861-1865рр), де є і о. Антін, і його швагро о.Юліан Негребецький, а також( постать по центру фотографії ) - ще один видатний сучасник отця Антіна, визначна постать нашої історії - Антін Могильницький, теж греко-католицький священник, український письменник, громадський і політичний діяч, декан богородчанський. Писав мовою, близькою до народної. Головною ідеєю його поетичних, публіцистичних творів була боротьба за рідну мову і освіту для русинського народу.
З часом для Галицького Сейму було у Львові збудовано дуже гарний будинок, який всі тепер знають, як головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка, але в часи каденції отця Юзичинського цієї споруди ще не було.
Та не лише на місцевому рівні отець Юзичинський вів активну політичну діяльність - двічі його обирали послом до австрійського Райхсрату.
· I каденція 02.05.1861-20.09.1865 від округу Жовква – Куликів – Великі Мости – Сокаль – Рава – Немирів – Угнів – Белз – Любачів – Чесанів
· V каденція 04.11.1873-22.05.1879 від округу 12 Перемишль – Нижанковичі – Бірча – Добромиль – Устрики- Мостиська – Судова Вишня.
Райхсрат або Імперська Рада – це двопалатний парламент Австрійської імперії, створений 1861 року. Створили такий парламент через складну і напружену фінансову і політичну ситуацію в Австро-Угорщині, яка загрожувала перерости у чергову революцію – Францу Йосифу I довелося піти на поступки вищому середньому класу і допустити його до участі в управлінні державою.
Райхсрат мав законодавчі функції і був двопалатним – були в ньому:
Палата Панів і Палата Депутатів.
Членів Палати Панів призначав сам Цісар, ці посади були пожиттєвими, і займати їх могли представники правлячої династії, католицькі ієрархи, православні ієрархи, представники аристократичних родів або громадяни, що мали видатні заслуги перед державою.
Члени Палати Депутатів обиралися ландагами (місцеві законодавчі органи у німецькомовних державах) і Соймами коронних земель до 1873 року (в нас це був Галицький Сейм), надалі – прямим голосуванням. Складалося та Палата з 343 послів. Отець Антін Юзичинський входив до другої Палати, як представник Галицького Сейму.
Помер отець Антін Юзичинський 25 жовтня 1886 року, на 71 році життя у Перемишлі. З його насиченої подіями і датами біографії, можемо уявити собі наскільки невтомною, активною, відданою церкві та українському народу Людиною він був і, гадаю, що вже не маємо права тепер знову піддати забуттю його ІМ’Я і постать…
P.S Богдана Петрусь - у фотографіях додаю копії з книжки Кирила Студинського зі згадкою про професора Львівської духовної семінарії отця Онуфрія Криницького, який останні роки життя прожив, а також помер у Жовтанцях де і був похований. Може, буде цікаво почитати,а може, знаєте де він похований?
Перелік використаної літератури:
1. Студинський, Кирило Йосипович.
Львівська духовна Семінарія в часах Маркіяна Шашкевича (1829-1843) / Кирило Студинський. – Львів: Накладом Наук. Т-ва імені Шевченка, 1916. – [6], CCLX, 416, [2] c. : іл. – (Збірник Філологічної Секції / НТШ ; т. 17-18). Ст. I, II, III, XXXVIII, XL
2. http://any-type-tour.com/Lviv/articles.php?ch=100
3. Голодрига Ю. Його Бог обдарував… — С. 11.
4. Словник церковно-обрядової термінології , https://slovnyk.me
5. Інститут Історії України. Національна Академія Наук України, http://history.org.ua/uk
