Моє село
У вівторок 22 травня рішенням сесії Жовтанецької сільської ради було затверджено герб та прапор села Колоденці.
З ініціативи отця Петра Лози та підтримки місцевих жителів, українським геральдичним товариством було розроблено проекти герба та прапора і винесені на розгляд сесії сільської ради.
Герб с.Колоденці: у зеленому полі золотий колодязь із дашком, над ним- такий же розширений хрест, у відділеній кроквоподібно золотій главі скошені обабіч від центру дві сині блискавки.
Прапор с. Колоденці: квадратне полотнище, на зеленому фоні жовтий колодязь із дашком, над ним- такий же розширений хрест, з бічних країв до середини під верхнім краєм йде кроквоподібне січення, яке відділяє верхнє жовте поле з двома синіми блискавками.
Колодязь вказує на назву поселення, а також уособлює місцеві джерела. Ділення щита та дві блискавки символізують Перунову гору, а хрест означає давній Василіанський монастир, який у XVII-XVIII ст. стояв під цією горою. Золото ( жовтий колір на прапорі) є символом щедрості, добробуту, вказує на сільське господарство. Зелений колір характеризує природні багатства.
Довідково про село Колоденці:
Десь приблизно 12 тисяч років тому, коли зійшов черговий льодовик і край ожив багатим рослинним і тваринним світом, сформувався гармонійний ландшафт сучасної території села і довкілля.
Ліс, глина, камінь на які була багата місцевість, служили і служать будівельним матеріалам для жителів. Найближчим поселенням до нашої території на той час (мезоліт), сліди якого знайдено, були Зіболки. Тож також виявлено унікальні пам’ятки бронзового віку. Ці археологічні знахідки відносяться до тишенецької культури кінця XV на початку XVI століття до нашої ери. Як правило, поселення складалося із двох десятків жителів --- наземних і напівназемних, що будували із дерева і з глини, з круглих стовбурів, формували дерев’яний каркас житла. Стіни облицьовували тесаними колодами або грубими дошками із плетяною плетінкою, обмазаною глиною.
Перші записи про село Колоденці зустрічаємо в 1434 році. В цьому році на наше село напали татари і дуже його знищили. На цей час село Колоденці відносилося до Польсько-Литовського князівства і повинно було щороку платити податок. А в цьому 1434 році село було настільки знищено що заплатило всього 24,5 золотого.
Наше село, як розповідають старі люди, було засновано жителями села Батятичі. Територія майбутнього села у той час була вся у болотистих лісах. Під час монголо-татарської навали жителі села Батятичі, рятуючи своє життя втікали у ліси і заснували хутір і відповідно монголо-татари послали кінноту, яка мала знищити його. Тому що дорога на хутір була через болото, то всі хто їхав його знищити, топилися в ньому. З розповідей старих людей на території, де зараз була і є Копань. Було велике болото і татарин, що їхав сюди, застряв в нім. І тоді житель села Карпа зарубав його, а сідло з коня забрав. Довгий час в Колоденцях зберігалося це сідло
Але в 1915 році, згоріла хата Карпи, згоріло і воно. Є ще інша версія щодо заснування нашого села. Розповідають, що село було засноване полоненими татарами. Першими поселенцями були Кушка, Мельник…
Під лісом на квартирах, було знайдено дві стріли і кремінну сокиру, які довгий час зберігалося в Колоденецькій школі, але після закриття школи, невідомо де вони є.
Як розказують жителі села, на горі, де зараз стоїть збудований в 80-х Дім Просвіти і теперішня школа, стояв чоловічий монастир. Час його існування в межах ХІІІ-ХVI століття. Монастир стояв на горі, був огороджений великою кам’яною стіною, залишки якої пару років тому витягували екскаватором . З іншого боку монастиря був розташований цвинтар, на якому хоронили монахів. Вхід до монастиря був через одні двері --- ворота. На жаль, які ще були будівлі на території монастиря ми не знаємо. З розповідей людей, що передавалися з покоління в покоління , відомо, що в монастирі перебували поважні монах, і що одного з них похоронили в золотому гробі на території монастиря ( зараз це приблизно там, де стоїть котельня, яка опалює будинок Просвіти і школу).
Як говорилося, в монастирі був один вхід і один вихід, саме в тому були переконані всі, але під час будівництва будинку Просвіти сталося ось що. Коли вже було закінчено головне будівництво і велися роботи на благоустрою території, прокладали асфальт, трактор який працював там, почав провалюватися під землю. Таким чином було виявлено підземний хід --- лабіринт. На північ, південь, схід, захід вели підземні ходи. Як було встановлено, велика стіна і підземний ходи служили для оборони, а при потребі і для втечі монахів. Зі східної сторони були обпалені двері. Всі інші напрями вели в безодню. Один з будівельників з цікавістю пройшовся частиною виявлених ходів, знайшов там половину скелету, чотири порожні пляшки, бачив ще один скелет, але далі йти побоявся. Саме обпалені двері є доказом того, що монастир було зруйновано, щодо долі монахів, то тут нічого наразі невідомо.
Монастир Василіан було зруйновано наприкінці XYIII століття, в той час, коли Галичина знаходилася під владою Австрії ( 1772 р. ) імператор Йосип ІІ знищив, зруйнував на території Галичини всі чоловічі монастирі. На стінах монастиря бачили написи, які показували схему і форму виходу. Будівельники боялися затримки з завершенням будівництва і тому не повідомили про своє відкриття відповідній інстанції. В результаті вхід до лабіринту було засипано. Архів монастиря відвезено в Добромиль. Монастир стояв на горі, яку називають «Перунова», де давні предки поклонялися ідолу з цим іменем. У «грамотах усопших» збереглися імена багатих монахів, що працювали тут для Божої Слави. Майно монастиря привезено також до Добромиля, а землю продано.
В XVI столітті землі нашого села були під владою польського короля. Під час національно-визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рр. на території села відбувалося повстання. Село на той час входило до Кам’янка-Струмилового повіту.
Через село Колоденці проходив важливий торгівельний шлях від Львова до Луцька. В XVII – XVIII століття село віддане пані Мінецькій. В селі вона мала покої, які були дуже гарними. До неї часто приїжджали в гості інші пани. В неї був великий сад. Від її покоїв до торгівельного шляху вела дорога, по боках викладена березами. В саду Мінецької було дуже гарно, вона інколи дозволяла сільським дітям бавитися там. За її розпорядженням в центрі села викопали великий ставок. Згадують, що вона була доброї натури. Крім того, вона мала маєтки в Луцьку, тому часто виїжджала за село.
В церковних книгах згадувалося, що біля її маєтку було закопано золото монастиря. І вона пробувала знайти цей скарб, проте спроби були марними. Податки збирав війт, який був жителем села. Всі селяни були кріпаками до 8 травня 1848 року. Тоді було скасовано кріпацтво і на честь скасування кріпосного права було поставлено хрест свободи. На ньому було написано: «Не ждіть сподіваної волі…» Тарас Шевченко, цей хрест ще зараз стоїть посеред села, біля нього росли дві старі липи.
У 1886 році у нашому селі побудували церкву святого пророка Іллі. Раніше в селі була дерев’яна церква, яка стояла над ставом. Збудував церкву священик Юліан Кушубинський, після нього відправляв священик Федич, а потім О. Гоцький, якого в 1915-1917 роках було арештовано і вивезено під Москву. Повернувшись в 1917 році до села О. Гоцький відправляв в церкві до кінця свого життя. Помер 5 грудня 1945 року.
Назва населеного пункту та її походження
Щодо назви населеного пункту « Колоденці» то тут є багато гіпотез, одна з них базується на тому, що в нашій місцевості було дуже багато джерел, вірніше, колодязів і тому село назвали Колоденці.
Другою --- що перші жителі майбутнього села, поселилися біля озера Денце і звідти назва --- коло Денця. Також оповідають, що в нашій місцевості лежало багато колод.
Географічне місце знаходження
Село розташоване на Західній Україні, а точніше Львівська область, Кам’янко-Бузький район . Село розташоване на поліській місцевості десь приблизно між Гологолами і Вороняками.
Виникнення населеного пункту , важливі суспільно-політичні події його історії.
Десь приблизно 12 тисяч років тому, коли зійшов черговий льодовик і край ожив багатим рослинним і тваринним світом, сформувався гармонійний ландшафт сучасної території села і довкілля.
Ліс, глина, камінь на які була багата місцевість, служили і служать будівельним матеріалам для жителів. Найближчим поселенням до нашої території на той час (мезоліт), сліди якого знайдено, були Зіболки. Тож також виявлено унікальні пам’ятки бронзового віку. Ці археологічні знахідки відносяться до тишенецької культури кінця XV на початку XVI століття до нашої ери. Як правило, поселення складалося із двох десятків жителів --- наземних і напівназемних, що будували із дерева і з глини, з круглих стовбурів, формували дерев’яний каркас житла. Стіни облицьовували тесаними колодами або грубими дошками із плетяною плетінкою, обмазаною глиною.
Перші записи про село Колоденці зустрічаємо в 1434 році. В цьому році на наше село напали татари і дуже його знищили. На цей час село Колоденці відносилося до Польсько-Литовського князівства і повинно було щороку платити податок. А в цьому 1434 році село було настільки знищено що заплатило всього 24,5 золотого.
Наше село, як розповідають старі люди, було засновано жителями села Батятичі. Територія майбутнього села у той час була вся у болотистих лісах. Під час монголо-татарської навали жителі села Батятичі, рятуючи своє життя втікали у ліси і заснували хутір і відповідно монголо-татари послали кінноту, яка мала знищити його. Тому що дорога на хутір була через болото, то всі хто їхав його знищити, топилися в ньому. З розповідей старих людей на території, де зараз була і є Копань. Було велике болото і татарин, що їхав сюди, застряв в нім. І тоді житель села Карпа зарубав його, а сідло з коня забрав. Довгий час в Колоденцях зберігалося це сідло
Але в 1915 році, згоріла хата Карпи, згоріло і воно. Є ще інша версія щодо заснування нашого села. Розповідають, що село було засноване полоненими татарами. Першими поселенцями були Кушка, Мельник…
Під лісом на квартирах, було знайдено дві стріли і кремінну сокиру, які довгий час зберігалося в Колоденецькій школі, але після закриття школи, невідомо де вони є.
Як розказують жителі села, на горі, де зараз стоїть збудований в 80-х Дім Просвіти і теперішня школа, стояв чоловічий монастир. Час його існування в межах ХІІІ-ХVI століття. Монастир стояв на горі, був огороджений великою кам’яною стіною, залишки якої пару років тому витягували екскаватором . З іншого боку монастиря був розташований цвинтар, на якому хоронили монахів. Вхід до монастиря був через одні двері --- ворота. На жаль, які ще були будівлі на території монастиря ми не знаємо. З розповідей людей, що передавалися з покоління в покоління , відомо, що в монастирі перебували поважні монах, і що одного з них похоронили в золотому гробі на території монастиря ( зараз це приблизно там, де стоїть котельня, яка опалює будинок Просвіти і школу).
Як говорилося, в монастирі був один вхід і один вихід, саме в тому були переконані всі, але під час будівництва будинку Просвіти сталося ось що. Коли вже було закінчено головне будівництво і велися роботи на благоустрою території, прокладали асфальт, трактор який працював там, почав провалюватися під землю. Таким чином було виявлено підземний хід --- лабіринт. На північ, південь, схід, захід вели підземні ходи. Як було встановлено, велика стіна і підземний ходи служили для оборони, а при потребі і для втечі монахів. Зі східної сторони були обпалені двері. Всі інші напрями вели в безодню. Один з будівельників з цікавістю пройшовся частиною виявлених ходів, знайшов там половину скелету, чотири порожні пляшки, бачив ще один скелет, але далі йти побоявся. Саме обпалені двері є доказом того, що монастир було зруйновано, щодо долі монахів, то тут нічого наразі невідомо.
Монастир Василіан було зруйновано наприкінці XYIII століття, в той час, коли Галичина знаходилася під владою Австрії ( 1772 р. ) імператор Йосип ІІ знищив, зруйнував на території Галичини всі чоловічі монастирі. На стінах монастиря бачили написи, які показували схему і форму виходу. Будівельники боялися затримки з завершенням будівництва і тому не повідомили про своє відкриття відповідній інстанції. В результаті вхід до лабіринту було засипано. Архів монастиря відвезено в Добромиль. Монастир стояв на горі, яку називають «Перунова», де давні предки поклонялися ідолу з цим іменем. У «грамотах усопших» збереглися імена багатих монахів, що працювали тут для Божої Слави. Майно монастиря привезено також до Добромиля, а землю продано.
В XVI столітті землі нашого села були під владою польського короля. Під час національно-визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рр. на території села відбувалося повстання. Село на той час входило до Кам’янка-Струмилового повіту.
Через село Колоденці проходив важливий торгівельний шлях від Львова до Луцька. В XVII – XVIII століття село віддане пані Мінецькій. В селі вона мала покої, які були дуже гарними. До неї часто приїжджали в гості інші пани. В неї був великий сад. Від її покоїв до торгівельного шляху вела дорога, по боках викладена березами. В саду Мінецької було дуже гарно, вона інколи дозволяла сільським дітям бавитися там. За її розпорядженням в центрі села викопали великий ставок. Згадують, що вона була доброї натури. Крім того, вона мала маєтки в Луцьку, тому часто виїжджала за село.
В церковних книгах згадувалося, що біля її маєтку було закопано золото монастиря. І вона пробувала знайти цей скарб, проте спроби були марними. Податки збирав війт, який був жителем села. Всі селяни були кріпаками до 8 травня 1848 року. Тоді було скасовано кріпацтво і на честь скасування кріпосного права було поставлено хрест свободи. На ньому було написано: «Не ждіть сподіваної волі…» Тарас Шевченко, цей хрест ще зараз стоїть посеред села, біля нього росли дві старі липи.
У 1886 році у нашому селі побудували церкву святого пророка Іллі. Раніше в селі була дерев’яна церква, яка стояла над ставом. Збудував церкву священик Юліан Кушубинський, після нього відправляв священик Федич, а потім О. Гоцький, якого в 1915-1917 роках було арештовано і вивезено під Москву. Повернувшись в 1917 році до села О. Гоцький відправляв в церкві до кінця свого життя. Помер 5 грудня 1945 року.
Визначні особистості, що народилися в цьому населеному пункті, їх внесок у розвиток населеного пункту.
Юзичинський Антін — (1815 — 86), церковний і політичний діяч, греко-католицький священик родом з с. Колоденці Жовківського пов. в Галичині, проф. Львівського Університету 1846 — 54, в якому на доручення митр. М. Левицького викладав українською мовою, не зважаючи на опір керівництва університету. З 1857 ректор Духовної Семінарії в Перемишлі, крилошанин і архидиякон перемиської капітули. 1861, 1866 і 1873 депутат гал. сейму і віденського парламенту.
Юліян Вассиян – (народився 12 січня 1894 в с. Колоденці Жовківського повіту, нині: Львівської області—†3 жовтня 1953, США) — політ. діяч та ідеолог укр. націоналізму. Д-р філософії (1930). Навч. у Львів. ун-ті. Під час Першої світової війни та української революції 1917–1921 – старшина Легіону Українських січових стрільців та Української Галицької армії. Після звільнення з польс. табору для військовополонених 1922–24 навч. у Львівському таємному українському університеті. Один з організаторів та провідних чл. Групи української національної молоді, а з 1926 – її голова. Продовжив навч. в Карловому ун-ті в Празі та Українському високому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова. Як представник групи, займався підготовкою конф. укр. націоналістів у Берліні (1927) в Празі (1928). На I конгресі укр. націоналістів (1929) – заст. голови президії конгресу, голова ідеологічної комісії, обраний до проводу укр. націоналістів (див. Організація українських націоналістів); ідеологічний референт. По закінченні філос. ф-ту Карлового ун-ту отримав наук. ст. д-ра філософії. Після повернення в Галичину (1930) редагував «Український голос» у Перемишлі (нині Пшемисль, Польща). В’язень польс. тюрем (1931–35, 1939) та нім. концтабору в Бреці (1944). Після Другої світової війни жив у м. Діллінген (Австрія), а з 1950 – у м. Чикаго (шт. Іллінойс, США). Автор численних праць, у яких виклав і розвинув філос.-ідеологічні основи укр. націоналізму: «До головних засад націоналізму» (1928), «Ідеологічні основи українського націоналізму» (1929), «Програма виховання в ОУН» (1930), «Одиниця і суспільство» (видрукована посмертно, 1957) та ін.
Кушка Ярослав – Народився 10.01.1945 р. в с. Колоденці на Львівщині. Музичну освіту здобув на музичному відділі Львівського педагогічного училища та у Львівській державній консерваторії ім. М.В. Лисенка. Із 1973 р. викладає хорові дисципліни, методику музичного виховання та методику навчання співу у Вінницькому училищі культури і мистецтв. Викладач-методист вищої категорії. Автор посібника «Методика музичного виховання дітей» (2003 р., 2007 р., 2009 р.). Організатор і керівник аматорських та шкільних художніх колективів. Нині – керівник чоловічого вокального ансамблю «Бревіс», що є лауреатом Всеукраїнського та Міжнародного фестивалів-конкурсів.
Воловець Левко – Народився 1936 року у с. Велика Вільшаниця. Після закінчення середньої школи поступив на філологічний факультет Львівського університету. Віршувати не переставав ніколи, проте його вірші не узгоджувались з офіційною ідеологією. До того ж хтось із найближчого оточення Левка доносить на нього, що читає заборонену літературу – «Волинь» У. Самчука, «Полтаву» Б. Лепкого, «веде нездорові розмови про угорські події, мріє про суверенність України», Після цього його виключають із університету і Лев Іванович іде працювати заливником у ливарний цех на завод «Львівсільмаш». Та диплом все таки отримує, працює вчителем, досліджує літературний процес, згодом працює директором восьмирічної школи у с. Колоденці Кам’янко-Бузького району, у цьому ж селі проживає і зараз. Друкуватись влада дозволила лише через п’ять років, після подій 1958 року. Зараз це сотні статей і рецензій, літературно-критичний нарис «Григорій Тютюнник», книжка публіцистичних нарисів «Надбужа6ни», підручник з української літератури для 7 класу у співавторстві, що витримав два видання. Ну й, звісно, вірші, які несуть потужний заряд життєвої правди. Зараз у творчому доробку Левка Воловця – 20 книжок, серед яких переважно збірки поезій.
